Мрачновато как-то у вас. Добавим цвета ! (из культурного наследия одного овощного маклера)
Пройду как цунами над миром, Сотру все привычное враз Глубины меня породили А небо раздавит смеясь
Строчки были мне презентованы дождливой осенью 1993 года. Мы были молоды. В горячих головах клубилось множество несбыточных и великих проектов. Однако жизнь все аккуратно расставила и прояснила. Осталась только память. И четыре строчки на пожелтевшем блокнотном листе. Берегите друзей!
Кинг, как всегда на высоте! Но не надо уж грызть всяких обидчиво-непонимательных:)) Я вам похлеще притащил. У самого даже слов нет, настолько челюсть отвисла... Кстати, там - [ссылки видны только авторизованным пользователям] еще полно такого добра!)))
не верь ему он не любит, он только так говорит, что бы не убить твою любовь, говорит, любит, врёт вновь, но ты об этом не думаешь даже, не мешало спросить это ведь же, и посмотреть в его глаза, ответ будет фальшив поверь, любовь…редко серьезная есть, но когда он уйдёт, спроси еще раз, любишь меня? ответь честно сейчас!, и если он ответит банальное \да\, значит не любит это лишь слова, и не пускай его больше никогда, в своё сердце ранимое такое, ты будешь плакать, поверь мне, но после этого станешь сильнее, и полюбить будет дальше сложнее, а если влюбишься, это\любовь навека\
Вдяглось подвір'я в сутінкові хмари, Блищить криниці напівтемна баня. Городом - наче перейшли татари, У бур'янах блукає осінь рання. У павутині бабиного літа, Заплутавшись у нетрях Інтернету, Життя блукає невідомим світом, Залежним від державців та поетів. Здається, для усіх одна дорога — Іти туди, де небезпечно й грузько. Та совість - сфантазована небога Така ж доступна, як у голки — вушко. Міліє світ, як в писанині Джойса - Щодень чимдуж видніються химери. Йде Україна - вбога, гола, боса Новим століттям злої ноосфери. Лежать в грязюку втоптані ідеї. Щодень міліє люд, дрібніші вчинки. Скрізь-татарва, кавказці, іудеї, Над ними - Бог з обличчям українки.
Дивлюсь: ще крила не ростуть. Лиш пообіч громохкі руки. Летючого ж бо чорні круки Не доженуть, а проминуть? І граєш з долею в піжмурки. І все на думці: хто кого? А хтось летить, не згірше курки, Аж зорі падають з погон. І що мені гінкі століття, Як тут до самих верховіть Всі сучать довгі й темні ниті, Узявши ніч за щасну мить. І де ж той зміст? Чи в патериці? Чи там, де вхопишся за жезл? У голосах - відлуння криці І гострота булатних лез. І всі ворожать на чужому, І грають тільки в підкидних. Та Божі громи, як огроми,
Ти була відверта, скажемо, надмірно, Вийшовши в життя із золотої ніші. Німб зів'яв і впав, діставшись впертим вірним. Те, на що чекав, те виявилось гіршим. Хмелю вже нема і більше не п' янію - В сивизні очей мутніє давня карма. Гаснули роки, а день так само дніє! І щемить душа, що продана задарма. Я твоє єство зневірився шукати, І давно згубився між святих та грішних, — Ангельських тирад ти чула забагато, Також і палких, і вигадливо - ніжних. Цей осінній ранок рушиться в безодню. Цей осінній брук холодний, наче зими. Ти пішла і все... неначе спалах водню. Потім спопелиш не згірше Хіросіми
ДОТИК ДО ТИШІ Доторкнутись крадькома до тиші, в натовпі не скрикнути - "ау-у!", розібратись, хто був "третій лишній" там, де сльози падали в траву. Розпізнати друзів по поставі, не вважати потолоч людьми. До грудей зеленої отави ніжно притулитися грудьми. І підняти чарку символічну- як за пам'ять піднімуть сини, що на путь безповоротну, вічну виряджали матерів вони. Жити, і віддавна розуміти, хто предтечі на оцій землі - не людці і не круті бандити, а оті, які немовби діти - із знаменням Бога на чолі.
ПОДОРОЖНІЙ Сплітаються години в сірі басамани, гаптуючи якесь неоковирно-дивне. Чекаю від небес не дощовиць, а манни, та падає лише сумне, буденне, зимне. Пройшовши по землі від краю і до краю, вдивляюся в людей - у міміку і жести, та в поглядах байдужих мовчки прозирає нестерпне і важке, мов викуте із жерсті. Промацують вони, що в сумі подорожній, і роздягають душу ліпше від рентгену - язичники з хрестом, прониристі вельможі, в яких поганський бог засидівся у генах. І що мені з того, що народилось Слово, завжди його затоптує опричник в стерню і глину, в камінь і полову — від свічки залишається підсвічник. Хоч думи про святе залишені на чатах, та на кону одне: "Де риба і хлібини?" Пісні про височінь - це справа розіп'ятих, як в сірий басаман заплетені години.
Привет! - вот так отозвалась:) И рада, что вспомнил. :) А стихи... ОКАРД их не для критики выставил, а в расчёте, на дифирамбы(отец, союз писателей, понравится-кину ещё...). (Слишком много слов, слогов, неправильных ударений, банальных рифм и пафоса. Сказал бы , что свои... я бы подумала. :). Петь дифирамбы не умею, это - в другой очереди.
Папа пишет стихи на иврите, Мама пишет стихи на латыни, Вы их смело боготворите На хвалы не скупитесь при сыне. Их стихи – средоточие веры, И они, вам скажу откровенно, Не простые пенсионеры, А союза писателей члены!
Час летить, а я дивлюся в очі, Очі, що сміються не мені. Час летить. А я часу не хочу І не хочу я його пені. Я собі кохати не дозволю. І не хочу поруч бути я. Він піде, його я не зневолю. В іншу сторону від нього піду я. Інше місто. Інші тихі люди. Я його не бачитиму знов. Тільки зараз зустрічаю всюди І кляну весь час свою любов. Вперше я настільки безпорадна: Зуби стиснути, забути, заплести Я не можу. Зовсім я не владна Просто розгорнутись і піти. Десять тисяч років проживаю Я в одній хвилині поруч з ним. Що мені робити, я не знаю. Все. Таки закінчую на цім.
Публикация комментариев и создание новых тем на форуме Адвего для текущего аккаунта ограничено. Подробная информация и связь с администрацией: https://advego.com/v2/support/ban/forum/1186
